Антикварне скло — унікальний матеріал, який поєднує витонченість і технологічну винахідливість різних історичних епох. У ньому відбилась праця майстрів, що за допомогою палиці, полум’я й терплячої обробки створювали чудові вироби. Щоби зрозуміти різновиди старовинного скла, важливо познайомитися з основними школами виробництва, техніками й ознаками автентичності.
Різновиди популярного антикварного скла
Розквіт європейського скловиробництва після середньовіччя призвів до виникнення кількох відомих шкіл, кожна з яких створювала свої неповторні вироби. Різні цивілізації використовували різні технології, створюючи широкий спектр форм і кольорів: завдяки цьому антикварне скло стало матеріалом, прирівняним за статусом до коштовних металів, дорогоцінного каміння, порцеляни. Найпомітнішими центрами стали Мурано біля Венеції та Богемія в сучасній Чехії, де процвітали майстерні, які випрацьовували власні стилі — від тонкого безбарвного cristallo й барвистих мозаїчних візерунків до тяжкого гранованого “кришталю”. У наступних підрозділах розглянемо ці традиції й інші популярні різновиди антикварного скла.
Богемське скло
Богемія (територія сучасної Чехії) стала одним із центрів виготовлення високоякісних скляних виробів. У XVI ст. імператор Рудольф II запросив до Праги італійського гравера Каспера Лемана, який перевів ювелірну обробку дорогоцінних каменів на скло й почав використовувати бронзові та мідні колеса. Богемські майстри створювали товсті стінки з безбарвного або кобальтового скла, а потім глибоко гравіювали їх або покривали кольоровими шарами, які відшліфовували. Така технологія дала змогу виробляти так звані «діамантово ограновані» келихи, плафони й вази з насиченим блиском. Відомими стали також вироби з утімовими («оверлей») шарами, коли прозора основа перекривається тонким кольоровим шаром, який потім частково знімається і утворює візерунок. До 1700 р. Богемія випередила Венецію і стала провідним центром скловиробництва Європи; її вироби купували монархи по всьому континенту. У XIX ст. богемські майстерні експортували на схід ринки вази та чарки, оздоблені емаллю або позолотою, а пізніше стали піонерами стилів ар-нуво.
Венеційське скло (Муранське скло)
На острові Мурано біля Венеції скло виготовляли ще з XIII ст.; відтоді там створювали мистецькі вироби із сода‑вапняного скла, яке було легшим і прозорішим за богемське. Майстри Murano удосконалили рецепт cristallo — безбарвного скла, а пізніше винайшли непрозоре lattimo й різні кольорові ефекти. У XIV–XVI ст. вони прикрашали келихи позолотою та емаллю, вдаючись до техніки filigrana (нитки скляних жгутів) і millefiori — зібрання різнокольорових «квіточок» зі скляних стрижнів, які плавляться й перетворюються у візерунок. У техніці sommerso розплавлену масу з одного кольору занурюють у другий шар, отримуючи глибокі кольорові переходи. Келихи золотого століття Murano вирізняються надзвичайною тонкістю: майстри видували довгі й тонкі форми, іноді настільки тендітні, що вони служили радше прикрасою, ніж посудом.
Інші школи: французьке ар-нуво та англійська кришталева традиція
Наприкінці XIX — на початку XX ст. французькі художники зробили вагомий внесок у розвиток декоративного скла. Зокрема, Еміль Галле використовував багатошарове “cased glass” та “cameo glass”: кольорові шари спікалися, після чого майстер вирізав орнаменти, відкриваючи різні кольори вглиб. Галле застосовував емалі, тобто фарби з розплавленого скла, нанесені на поверхню виробу та повторно обпалену для з’єднання; створював скляну інтарсію (маркетрі), коли тонкі кольорові фрагменти вживлялись у гарячу масу і разом охолоджувалися, а також застосовував патину, надаючи виробам ефект старіння.
В Англії в 1675 р. Джордж Равенскрофт змінив склад скла, додавши до нього оксид свинцю, що збільшило його блиск і зробило матеріал важчим та стійкішим до подряпин. Так народився англійський кришталь, який вирізняється високою заломлювальною здатністю та «дзвоном» при легкому постукуванні. Крім класичних келихів, англійці створювали важкі декантери й канделябри з різьбленими гранями та діамантовими огранюваннями.
Техніки виготовлення
Скло супроводжує людську історію тисячоліттями, і майстри постійно шукали нові способи його формування та оздоблення. Найреволюційнішим відкриттям стало видування — техніка, яка з’явилася у Сирії та Юдеї в I ст. до н.е. і передбачала надування розплавленої маси через трубку; вона дозволила швидко створювати численні форми й зробила виробництво дешевшим. До цього розплав згортали навколо глиняного осердя чи заливали у форму, а отримані посудини доводилося довго шліфувати та полірувати. Надалі пояснимо як видування, лиття, пресування, гравірування, емалювання й інші прийоми визначали зовнішній вигляд та якість антикварного скла.
Видування, лиття, пресування
Видування — найдавніша техніка, під час якої майстер набирає розплавлену масу на трубку й видуває її, створюючи повітряну бульбашку. Вільне видування дає змогу отримувати асиметричні форми, контролюючи температуру та обертання. У формовому видуванні бульбашку вдувають у дерев’яну чи металеву форму, отримуючи точні контури та рельєфні візерунки. Лиття полягає у виливанні розплавленого скла в неглибокі форми; ця техніка відома з XV ст. до н.е. і сьогодні використовується для скульптур і пластин. Пресоване скло виробляється шляхом притискання розплавленої маси до форми поршнем; це дає змогу створювати дешевші й масові вироби, але шви і тупі ребра видають машинну роботу.
Гравірування, шліфування, позолота, емаль
Для прикрашання скла використовують різьблення та гравірування. Богемські та англійські майстри застосовували шліфування й різьбу за допомогою бронзових або мідних коліс. Мідне колесо з абразивом обертається й сточує поверхню, створюючи унікальний малюнок, який можна заглибити для отримання рельєфу. Шліфування алмазними дисками надає граням геометричної чіткості. Позолота на склі з’явилася ще в античні часи. У техніці verre églomisé на тильний бік прозорої пластини наносять тонку фольгу із золота чи срібла, гравірують малюнок і закріплюють фарбою; результат — сяючі ікони та дзеркала. Емалювання — процес нанесення порошкоподібного кольорового скла, змішаного з олією, на поверхню виробу й запікання; така декорація дає яскраві та стійкі малюнки, поєднуючись із гравіюванням.
Вплив технік на форму, прозорість і блиск
Технічні прийоми визначають зовнішній вигляд. Вільне видування забезпечує плавні форми, легкість, тоді як формове видування дає симетричність і рельєф. Лиття дозволяє створювати товсті пласти із замороженими бульбашками, а пресування — витіснювати дрібні декори. Шліфування й гравірування підсилюють гру світла і тіні. Додавання свинцю підвищує заломи світла; у богемському й англійському кришталях завдяки цьому з’являється виразний блиск. Натомість Мурано цінує тонкість, тому вироби там часто без глибокого гравіювання, зате з кольоровими вставками.
Ознаки автентичності
Серед численних відтінків і стилів антикварного скла особливо цінним є вміння розпізнати справжність виробу. Скло в минулі століття застосовували значно ширше, ніж просто для посуду чи келихів: свинцевий кришталь завдяки здатності відбивати, заломлювати й розсіювати світло ставав матеріалом для блискучих підсвічників, люстр і навіть вітражних вікон. Високий вміст свинцю надавав кришталю ваги, товщини й міцності, тому з нього виготовляли масивні люстри й інші декоративні елементи інтер’єру. Далі ми поговоримо про те, фізичні властивості допомагають відрізнити справжнє антикварне скло від пізніших копій.
Оптичні ефекти, вага, товщина
Визначити старовинне скло допомагають вага та оптичні властивості. Кришталь, насичений свинцем, відчутно важкий і має високий коефіцієнт заломлення: при легкому ударі він звучить дзвінко. Богемське скло часто товсте й прозоре, тоді як Murano виглядає легким і тонкостінним. Візерунки Millefiori чи filigrana мають бути всередині маси, а не нанесені поверх.
Шви, мікропухирці, ручна нерівність
У видутому склі можна знайти невеликі бульбашки повітря, які є наслідком традиційних методів. Ручна робота також залишає слушні шви або слід від відриву склянної маси — понтиль. Цей кружечок або заглибина на денці свідчить про видування й відокремлення від трубки. У пресованому склі часто видно шви від форми й тупі ребра.
Підписи майстрів, характер кольору за регіоном
Останній критерій — маркування. На старих келихах і вазах іноді є підписи або знаки фабрики. Мурано, наприклад, позначає продукцію етикеткою «Vetro Murano» або відбитком із зображенням крила, французькі майстри ар-нуво залишали на виробах фірмовий підпис «Gallé». Марки допомагають відрізнити автентичний виріб від репліки. До того ж різні регіони використовують специфічні відтінки: богемське скло часто насичено-синє чи червоне, англійський кришталь — безбарвний із густим блиском. Наявність цих ознак, разом із природною зношеністю та мікроподряпинами від часу, є важливим чинником в оцінці антикварного скла.
Антикварне скло — як тиха зустріч історії та ремесла. Богемія, Мурано, Франція й Англія створили власні традиції, які сьогодні цінують колекціонери. Розуміння технік видування, лиття, шліфування й декорування допомагає розгледіти художню цінність виробу. Знання про вагу, блиск, мікропухирці й підписи майстрів дає можливість відрізнити справжню старовину від новоделів. Таким чином, навіть короткий погляд у чарку чи вазу перетворюється на захоплюючу подорож крізь час.
