Кераміка Франції епохи Ренесансу і бароко

Кераміка (давньогрец. κέραμος — глина) — матеріали, які виготовляються із глин або  їхніх сумішей з мінеральними чи немінеральними добавками під впливом високих температур з наступним їхнім охолодженням. Звичайно ж, не будь-яка глина є придатною для цього виробництва. Кераміка є першим штучним матеріалом, створеним людиною. Найдавніші приклади кераміки – це посуд для приготування їжі та зберігання її.

Види кераміки. Розрізняють грубу кераміку (гончарна кераміка) і тонку кераміку (майоліка, фаянс, порцеляна).

Гончарна кераміка вироблялася з червоної глини і мала велику пористість і водопоглинання до 18 %. Могла покриватися безколірною глазуррю (поливою). Майоліка (італ. maiolica — від назви острова Мальорка) теж має пористість і відсоток водопоглинання доходить до 15 %. До білих чи червоних глин додаються вапно, крейда і кварцовий пісок. Вироби є білими і блискучими, мають гладку поверхню, малу товщину стінок та покриваються кольоровими глазурями. Крім того, вироби можуть мати декоративні рельєфні зображення. При виготовленні виробів застосовується лиття.

Фаянс (фр. faïence, від назви італійського міста Фаенца, де вироблявся фаянс). Сировиною є білі глини з додаванням крейди і кварцевого піску. Пористість і водопоглинання фаянсового виробу – 9-12 %. Через високу пористість білий із жовтуватим відтінком виріб повністю покривали безколірною глазуррю невеликої термостійкості. Повсякденний столовий посуд XVI-XVII ст. був саме фаянсовим.

Порцеляна, фарфор (англ. porcelain; тур. farfur, перс. faghfur). Виріб білого кольору, іноді з блакитним відтінком. Має низьке водопоглинання – до 0,2 %. Тонка порцеляна просвічується. При легкому постукуванні по виробу дерев’яною паличкою чується характерний високий чистий і мелодійний звук. Тон звуку може бути різним в залежності від форми і товщини виробу. Порцеляну, зазвичай, покривають глазуррю. Біла, матова, не покрита поливою, порцеляна називається бісквітом. Розписується порцеляна двома способами: підглазурним розписом і надглазурним розписом. Сировиною для порцелянових виробів є особливі каолінові глини, пісок, польовий шпат та інші добавки. До 1710 р. у Європі не було виробництва порцеляни. Її привозили зі Сходу – Китаю, Японії, Ірану.

Для епохи Ренесансу і бароко у Франції найбільш масштабним було виробництво майоліки і фаянсу (хоча різниця між ними є умовною і залежить від походження і часу виробництва – раніше майоліка, а пізніше – фаянс). Крім того, вживаються також поняття «фаянсова майоліка», коли говорять про виріб, сировиною для якого були білі глини  і «гончарна майоліка», коли сировиною були червоні глини.

У XVI ст. у виробництві кераміки домінувала італійська майоліка. Коли техніка майоліки стала загальноєвропейською, то так називали італійські керамічні вироби, глазуровані із застосуванням окису олова. Розпис італійської майоліки відзначається візерунками з геральдичними зображеннями і стилізованими дубовими листками, які були зроблені густим синім кобальтом. Популярними мотивами ранньої кольорової кераміки були також стилізоване пір’я павича і портрети в круглих рамках. Для пізнього Ренесансу властиві мотиви, запозичені з античних монет і медалей.

Протягом XVI ст. італійські гончарі, працюючи у Франції, Іспанії і Нідерландах, вводять техніку майоліки і сприяють становленню нової для гончарної справи традиції. Поступово у кожній країні виробляється свій стиль. Так, зокрема, у Франції головними центрами виробництва власне французького фаянсу в італійському стилі стають міста Руан, Нім, Невер і Ліон, причому у перших двох працювали французькі майстри, а в останніх двох – майже винятково італійські. Тарілки, тарелі, чаші, вази і чашки, які виготовлялися в Ліоні, належать до кола майолік  м. Урбіно в Італії та відрізняються від них тільки більш грубим малюнком і біднішою палітрою кольорів.

Подібне виробництво майоліки існувало на півдні Франції в Німі, з тією тільки різницею, що тут все очолював французький майстер Антуан Сігалон, який на середину XVI ст. був досить відомим. Нім і Ліон є типовим прикладом прямого впливу Італії на французьке мистецтво. Майстерні цих двох міст, очевидно, не пережили своїх засновників, оскільки пізніше  вони не мали ніякого значення і впливу.

Зовсім інакше йшли справи з майстернями Невера і Руана, які, розпочавши з наслідування італійським майоліка, виробили свій власний стиль і проіснували до кінця XVIII ст.

У Руані працював чудовий майстер Массео Абакен. Його шедевром є кахлева підлога замку Екуан. Також в Руані такою є підлога в соборі в Лангрі, замків Паліссі, Ла-Басті та інших.

Головними творцями майоліки в Невері були брати Конраде з італійського міста Альбіссола – відомого центру італійської майоліки. Брати осіли в Невері в 1578 р. Домінік Конраде в 1598 р. отримав від Генріха ІІІ французьке підданство, а його син Антуан отримав у 1647 р. звання придворного постачальника.  Агостіно Конраде виготовив  у  1599 р. і відправив до Парижа чотири столових гарнітури з білого розфарбованого фаянсу. Перші вироби братів Конраде прикрашені зазвичай міфологічними сценами. У розфарбуванні фаянсів переважали сині та жовті тони. Особливо властивими для Невера були глечики і вази найрізноманітніших фасонів і розмірів. Вироби були прикрашені жовтими морськими божествами, які плавали в синіх водах. Також властивими для неверських виробів були різкі зламані лінії хвиль.

Культурні зв’язки із сусідніми країнами загалом плідно вплинули на творчість місцевих майстрів, і Франція дала світові незрівнянні твори, які посіли особливе місце в мистецтві фаянсу. Перш за все, це овіяні таємничістю мініатюрні посудини Сен-Поршера (Saint-Porchaire), які випускалися близько 40 років і вражали оригінальністю, талантом і вишуканим смаком невідомого автора. Сен-поршерами називають вироби невідомих місць виробництва, а також за місцем поширення – від міста Сен-Поршер. Це виточені, дуже тендітні вазочки, чаші, сільниці, підсвічники з білої з теплим відливом глини під прозорою свинцевою поливою. Їхня поверхня була прикрашена вдавленими візерунками з інкрустацією кольорових паст  і немовби покрита мереживом найтоншого гравійованоного малюнка суворого архітектурного стилю. Декор і форми сен-поршерів не мали повної схожості з якимось з прикладів, проте сповна відповідали зразкам французького Ренесансу.

Тендітність маленьких творінь підкорювала так, що їх по особливому берегли, зберігаючи у спеціальних футлярах, ніби рослини з теплиць. Малюнок сен-поршерів – дрібний, точний, різьблений – вигравав саме відблисками чистих полив. Він розташовувався горизонтальними поясами з коричневою, червоною, синьою, зеленою чи жовтою фарбами заповнення, як це ніколи не траплялося у фаянсі. Лінійний візерунок своїми вінками, гірляндами, гербами був близьким до тиснення золотом на палітурках книг. Декор сен-поршерів справляв враження і скульптурними деталями.

Одна з широких чаш з підніжжям у вигляді каріатид і маcкаронів (фр. mascaron, італ. mascherone — вид скульптурної прикраси у формі голови людини, тварини чи фантастичної істоти) нагадувала прекрасний басейн, а інший предмет – сільниця – вирішений у вигляді легкої садової альтанки з нішею (у якій знайшла прихисток фігурка немовляти Христа). Лінії ліпного орнаменту повторювали обриси посудини-сільниці так гармонійно, що здавалося б досягти більш довершених форм сен-поршерів просто неможливо.

Унікальність виробів була не тільки в техніці. Нерозгадана таємниця цих чудових посудин породила низку романтичних легенд навколо сен-поршерів, які немовби і знаходили підтвердження. В орнаменти виробів були вплетені герби і монограми членів дому Валуа: короля Франциска І, його сина – короля Генріха ІІ та їхньої коханої Діани Пуатьє. Датування виробів по гербах і емблемі Пуатьє – трьом півмісяцям (це дало сен-поршерам ще одну назву – «фаянси Генріха ІІ») – вказує, що, можливо, вони були подарунками фаворитці сім’ї, таємниця стосунків у якій не розголошувалася. Відомо близько ста сен-поршерів, які з’явилися вперше на виставці антикваріату в ХІХ ст., після століть невідомості та стали темою безперервних дискусій.

Іншою яскравою сторінкою французького фаянсу XVI ст. є творчість Бернара Паліссі (бл. 1510-1590).  У своїх мемуарах він писав, що йому вдалося знайти секрет приготування прозорих різнокольорових полив такої якості і краси, як він хотів. У творчості Б. Паліссі розрізняють три періоди. До першого періоду – часу шукань і дослідів – належать фаянси, покриті так званою яшмовою поливою (емаллю), яка складається з синього, зеленого і фіолетового кольорів. Тони цих емалей є досить чистими, глибокими і соковитими.

До його другого періоду належать так звані сільські глиняні вироби (rustiques figulines). Це переважно великі неглибокі, завжди овальної форми, блюда і тарілки з широкими прямими краями. Поверхня предмета являє собою здебільшого річку, руслом якої слугує галтель (заокруглена виїмка) на дні блюда. Середня частина, злегка випукла, є своєрідним острівцем, на якому спить гадюка. У річці плавають риби і жаби, і на борту серед розкиданих гілочок, ракушок і камінців повзають раки і ящірки. Така натуральність виробів засвідчує їхнє використання здебільшого як прикраси відкритих буфетів, а з іншого боку, незвичність такої ілюстрації могла і лякати вразливих людей.

Третій період творчості Б. Паліссі можна назвати паризьким. Перебування в столиці видозмінює його вироби. Натуралістичні елементи декору починають поступатися з одного боку геометричному і рослинному орнаменту, а з іншого – фігурним зображенням. До перших належать чудові ажурні кошики та блюда і тарілки з широкими бортами, які мають невеликі заглиблення для різних прянощів, які тоді використовувалися. Стосовно ж фігурних блюд, то для їх виготовлення Б. Паліссі використовував гіпсові зліпки з металевого карбованого посуду. Крім того, майстер користувався спеціально для нього виготовленими різними художниками барельєфами з біблійними і міфологічними сюжетами, які він відтворював у глині і покривав різноколірними поливами.

Творіння Бернара Паліссі користувалися в Парижі великою популярністю і розкуповувалися швидко. Наприклад, після смерті королеви Марії Медічі в її інвентарі значилося до 180 його виробів. У середині ХІХ ст. твори Б. Паліссі знову ввійшли в моду і з’явилися навіть дві майстерні, які виготовляли вироби в манері цього майстра.

У XVIІ ст., у зв’язку зі складною соціально-економічною ситуацією в країні, у Франції сталися важливі зміни в розвитку фаянсового виробництва. Фінансова криза після Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр. згубно відбилася на економіці країни і змусила уряд переплавити майже весь золотий і срібний посуд на гроші. Це несподівано сприятливо позначилося на перспективах фаянсового виробництва. Посуду не вистачало, і ринок відгукнувся на це появою цілої низки фаянсових фабрик в Руані, Невері, Мустьє, Кемпері, Сен-Клу, Ліллі, Страсбурзі, Марселі. Отже, число центрів такого виробництва суттєво виросло.

Двір короля Людовіка XІV диктував моду і орнаментика більшості виробів з фаянсу доповнювалася елементами палацового декору, що являв собою суміш класицизму і бароко. Найбільш цікавою залишалася продукція Руана, у якій мальовані і ліплені завитки, бордюри, гірлянди, ламбрекени (фр. lambrequin – елемент декору прикрашав верхню частину виробу) об’єднувалися у струнку систему композицій з назвою «руанський променевий стиль». 

Переважання синіх і урочистих жовто-чорних малюнків вдало відповідало характеру чудового Версалю часів правління «короля-сонця». Уведення до палітри рідкісного червоного кольору зміцнило авторитет королівського стилю.

Руан продовжував випуск різноманітних виробів з фаянсу, світлих глин з підглазурним розписом і свинцевою поливою. Ці вироби мали назву «нових фаянсів», на відміну від «італійських». Серед них були: сервізи і сільниці, судки для перцю, олії, гірчиці, пляшки, вази, флакони, а також різноманітні ліхтарі, садові меблі, шахові дошки, рами для дзеркал, скульптура.

Показово, що у кожному місті фаянсові фабрики спеціалізувалися на певному виді виробів. Наприклад, у Парижі вироблялися красиві печі та каміни, у Ліллі – предмети культу, розпяття, а в Мустьє – модні предмети з розважальними картинами-карикатурами, якими таврувалися вади суспільства. Зустрічалися фігурки людей з вухами віслюка, або ж костюмовані фігурки мавп і віслюків. Майстри користувалися фарбами, які витримували  високі температури обпалювання, муфельними печами, щоб різнобічно слугувати смакам людей.

Загалом, французький фаянс знаходився під покровительством знаті (двір короля, рід принца Конде), що сприяло розвитку галузі.

Такою різнобічною була кераміка Франції епохи Ренесансу і бароко, тобто XVI-XVII ст. Передові технології, новаторство і талант майстрів дали чудові зразки виробів, які і до сьогодні викликають захоплення у справжніх цінителів високого мистецтва.

Література:

1.    Елатомцева И.М. Шедевры мировой керамики. Минск, 2008.   299 с.

2.    Кубе А.Н. История фаянса. Берлин, 1923.  126 с.

3.    Райли Н. Элементы дизайна. Развитие дизайна и элементов стиля от Ренессанса до Постмодернизма. Москва, 2004.   544 c.